Друга половина ХХ століття означилася змінами соціокультурних підвалин існування людства. На цьому тлі незалежна Україна стала типовим транзитивним суспільством, яке на шляху розбудови власної державності зазнало посттоталітарної руїни разом із кволістю політичної волі влади. За умов відсутності політики як суспільної діяльності, що загартовує політичну волю як чинник суспільного життя, псевдоеліта зацікавлена у аморфності суспільства, коли відсутність автономних соціальних суб’єктів, реального законодавства та правопорядку, соціальних інститутів, що виконують автентичні функції, забезпечує її панування. Оскільки нинішнє українське суспільство не підпадає під відомі соціально-політичні типології, постає необхідність вироблення конкретизованого щодо неї словника опису з урахуванням специфіки соціальної дійсності після краху «реального соціалізму». Поряд із тим необхідна нова суспільна угода, що має створити основу соціального миру та окреслити перспективи суспільного розвитку, пов’язаного з цивілізаційним вибором на користь ідеї Європи.
Аристотель (1983). Большая этика. Москва: Мысль.
Иного не дано (1988). Москва: Прогресс.
Пролеєв, С.В. (2011). Еліта як чинник самоорганізації соціуму. В: Еліта: витоки, сутність, перспектива. Київ: Знання.
Шамрай, В.В. (2015). Модерне суспільство: від ліберальної і тоталітарної утопій до мережної соціальності. Київ: НАН України.
Temple, W. (1976). Christianity and Social Order. USA, Shepheard-Walwyn Publishers.